Повернення та еміграція....
Повернення
Ветеран, коли повертається додому зараз, в Україні, особливо у прифронтові міста, насправді не повертається в мир.
Ракети, "шахєди", новини про втрати — усе це нагадує, що небезпека поруч. Це тримає в тонусі, мобілізує, і психіка продовжує працювати в режимі «вижити», лише у м’якшій формі.
Для людини з бойовим ПТСР така реальність навіть частково полегшує адаптацію: війна не закінчилась, просто ветеран тепер не її прямий учасник.
Тому повноцінного повернення в мир не відбувається.
З одного боку є часткова соціалізація, ніби вдома, серед людей, магазинів, звичайного тилового життя.
З іншого — усе це відбувається в умовах постійної напруги, обстрілів, тривог і прильотів.
Парадоксально, але знайомий хаос і елементи війни здаються безпечнішими, ніж тиша та стабільність.
Тому адаптація й ресоціалізація проходять легше, але, шановні, не обманюйте себе: в Україні вона не може відбутися повноцінно, які б ви не проходили адаптаційні курси чи психотерапію.
Неможливо повернутися до миру серед війни.
Бо від війни у війні не лікуються — це замкнене коло.
Я дивувалася, чому моє повернення додому, у прифронтове місто, минуло відносно легко. Очікувала гірше. Та саме присутність війни допомогла частково адаптуватися й соціалізуватися, але не до кінця.
Це я зрозуміла лише тоді, коли виїхала з України й опинилася у справжньому мирі, у тихому німецькому місті.
Саме там для мене й почалося пекло.
Пекло миру
Спочатку ти живеш як завжди, але не зустрічаєш елементів виживання, котрі кожного дня в Україні потрібні.
Спочатку це те, що мінімум на людину, там де я зараз, у Німеччині, виплачують 450 євро на місяць, а ціни такі ж, як в Україні.
І ти розумієш: тобі вистачає на харчування та одяг, тобі не потрібно виживати.
Тобі дали базу — харчі, одяг, дах над головою та тепло.
І це починає дезорієнтувати.
Ти не розумієш, як жити, тому що твоя психіка звикла виживати, навіть без війни, в Україні.
Вижити на 200 євро в місяць на сім’ю з трьох людей — це важко, це режим виживання.
А додати війну та ПТСР — у таких умовах в Україні це чисте виживання.
І от ти там, де не потрібно виживати, і ти не знаєш, як жити в мирі, тому що ти ніколи не жила, ти виживала.
Психіка все життя відточувалася в режимі "вижити" — так влаштоване саме життя в Україні.
Бо як би ми не називали це життям, у більшості це було виживання.
В Україні жити могли та можуть лише ті, хто мав владу або доступ до грошей. Інші виживали або виживають.
Тому психіка людей у більшості випадків не знає інших завдань і не навчена жити по-іншому, інакше ніж виживанням.
І от ти потрапляєш у умови, де можна жити, просто жити.
І так, для мене це стало пеклом.
Тому що я не навчена просто жити.
І навчитися цьому прийдеться довго та боляче.
Коли тіло вчиться миру
Свідомість давно все зрозуміла: війна закінчилась.
А тіло — ні.
Воно реагує на звук, рух, навіть на тишу.
Тіло не вірить у спокій, бо спокій завжди передував удару.
Цей процес не лікується словами.
Його не можна пояснити чи переконати.
Тіло вчиться через досвід: кожен день без вибуху, кожна ніч без тривоги — це нова пам’ять.
Спочатку помічаєш реакції, як стискаються груди, як дихання коротшає.
Потім учишся не тікати від них.
З часом спазми стають коротші, тиша терпиміша.
З’являється дивне відчуття: спокій більше не здається підозрілим.
Мозок менше перевіряє, чи все гаразд.
Поступово повертаються прості речі: запах кави, звук дощу, тепло води.
Не як радість, а як факт — це відбувається.
Мир входить не думками, а повільно, через тіло.
Воно довго не довіряє, але в якийсь момент починає вірити.
І тоді розумієш: життя не приходить різко.
Воно просочується.
Тут потрібен час.
Багато часу.
Бо жити після війни — це не забути війну,
а дозволити собі існувати без неї.
