Для ветеранів та ветеранок...

Я ветеранка війни, піхотинець, 92 ОМБр.

Я була не в тилу. Я була разом із пацанами на нулі.

Цей текст не для нагород.

Не для промов.

І не для тих, хто "дякує за службу", але не знає, що робити з нами після.

Цей текст для тих, хто вижив.

Для ветеранів та ветеранок, котрі були в пеклі.

Ми  герої.

Це правда.

Але є інша правда, яку рідко говорять уголос.

Людям і системі (державі) на нас здебільшого байдуже.

Не тому, що ми погані.

Не тому, що ми зробили недостатньо.

А тому, що люди і світ не вміють жити з тими, хто бачив смерть зблизька і повернувся.

Не рвіть душу, щоб люди вас зрозуміли.

Не зрозуміють.

Не мрійте, що держава вас зрозуміє і підтримає.

Не підтримає.

Не чекайте, що ваш біль хтось по справжньому зрозуміє і винесе разом з вами.

Не винесе.

Після війни ми часто залишаємося самі.

Без підтримки.

Без розуміння  і з боку держави, і з боку людей, іноді навіть найближчих.

Ви можете десятки разів розповідати про війну, у деталях, чесно, з болем, відкрито.

Але вони цього не відчують.

Не тому, що не хочуть.

А тому, що відчути можуть лише ті, хто був там.

І чим раніше ви ВСЕ це усвідомите,

тим більше шансів вижити.

Це не цинізм.

Це правда.

Гірка, як пігулка.

Це не льодяник, це ліки.

Я теж довго чекала.

Що хтось зрозуміє.

Що допоможе держава.

Скаже: "Ти зробила достатньо. Тепер ми допоможемо тобі".

Цього не сталося.

І знаєте, що врятувало мене

від руйнівної, липкої, гидкої образи

на людей і систему?

МОМЕНТ, КОЛИ Я ПЕРЕСТАЛА ЧЕКАТИ.

І так, я не просто пішла потім жити далі.

Були антидепресанти.

Були психотерапевти.

Після війни всім ветеранам і ветеранкам,

які були не в тилу, потрібно лікуватися.

Це нормально.

Це не соромно.

Це життєво необхідно.

Це не слабкість.

Це інструменти виживання.

Після війни у вас можуть зникнути багато речей:

сенс

напрям

відчуття потрібності

віру в людей

Але є те, що у вас не зникне:

Право жити далі так, як ви можете.

Так, як виходить.

Без виправдань.

Без героїзму.

Без боргів перед кимось.

ВИ ВЖЕ ЗАПЛАТИЛИ.

Цей текст не про надію.

Цей текст про правду.

Жити далі можна навіть тоді, коли навколо тиша та байдужість.