Моя дружина була разом зі мною на фронті...

Коли я служила і випадала вільна хвилина подзвонити в тил, я майже завжди дзвонила дружині.

Я не могла тримати в собі все, що відбувалося навколо.

Розповідала їй про поранення і контузії. Про 200-х і 300-х. Про втрати побратимів. Про несправедливість командування. Про те, що бачила, що переживала і що в той момент просто не могла переварити сама.

Піхотний чоловічий колектив — не зовсім те місце, де можна сісти й сказати: «Мені зараз дуже важко», — і чекати, що тебе обіймуть та дві години слухатимуть.

А дружина слухала.

Бувало, ми розмовляли по дві години. Я розповідала їй усе — від «приколів» на БЗВП до того, що відбувалося зі мною в Серебрянському лісі.

А потім ми мріяли.

Говорили про те, що будемо робити, коли я повернуся. Про наше життя після війни. Напевно, мені дуже потрібно було мати це «після», за яке можна було триматися.

Звичайно, зараз я розумію, яке навантаження цим давала їй.

Вона й без того чекала мене вдома. Сама займалася дітьми, побутом, своїм життям і жила з розумінням, що мене будь-якого дня можуть убити.

А тут ще я телефонувала і приносила їй у дім усе те, що відбувалося зі мною на фронті.

Тому для мене вона певною мірою пройшла цей фронт разом зі мною.

Не буквально.

Вона не сиділа під обстрілами. Не ризикувала життям. Не отримувала контузій. І я прекрасно розумію різницю між людиною, яка воювала, і людиною, яка чекала її вдома.

Коли я повернулася з війни й отримала посвідчення УБД, нагрудний знак мені тоді не видали. Я вирішила замовити собі хороший, важкий, латунний.

А замовила два.

Один — собі.

Другий — дружині.

І коли віддавала його, сказала:

«Цей фронт ти пройшла разом зі мною».

Знаю, що хтось із ветеранів може зі мною не погодитися. Сказати, що такі речі треба заслужити власною кров'ю.

І я це розумію.

Моя дружина не є ветеранкою і ніколи не називатиме себе нею. Вона ніколи не вдягне цей знак, щоб видати себе за учасницю бойових дій. Він лежить у неї серед особистих речей.

Ця медаль була не про статус.

Вона була про моє «дякую».

За кожен дзвінок, який вона вислухала.

За кожен раз, коли збирала мене докупи на відстані.

За наші двогодинні розмови.

За наші мрії про життя після війни.

За те, що поки я фізично була там, частину всього цього вона несла разом зі мною.

Можливо, офіційно ця медаль їй не належить.

Але свою другу медаль я хотіла віддати саме їй.

Бо іноді одного «дякую» просто недостатньо.