Вони ніколи не зрозуміють...

Цивільні... Багато фільмів про війну кажуть що той хто воював не розказує про війну, мабуть це не про мене.

Брату, партнерці, батьку, навіть матері я розповідала що було там в пеклі.

Мені наче ставало трохи легше коли розповідаєш про те пекло що мені прийшлося пройти, Серебрянський ліс, під Кремінною. Стельмахівка сватівський напрямок.

Цивільні чують що ти розповідаєш їм, але вони не розуміють тебе, те що ти відчуваєш, те що ти відчувала, те що ти пережила.

І навколо тебе наче багато людей, але ти одиначка, чи одинак.

У них зовсім інший світ, світ в котрому війна десь там, навіть якщо і в 40 кілометрах від них, все одно, вони не бачили її, тому звикли до того що в Україні війна, вже багато років.

Їх турбують такі питання та турботи котрі я вже не можу зрозуміти, як такі незначні речі можуть турбувати людину, як можна витрачати свої сили на такі незначущі речі.

Я сиджу і розумію що я поки що не можу повернутися в цей соціум, що мені комфортніше не виходити на вулицю, не бути серед людей. Хоча вже пройшло 3 місяці як я звільнилася зі служби, мабуть це замало часу...

Я дуже хочу повернутися в соціум, бути частиною його, як це було до війни, але поки що прірва, між мною та ними.