Постійна біль втрат...
Мої старі спогади с пункта постійної дислокації...
І знов я проводжаю пацанів, і знову хтось загине, а когось поране.
Я знов обиймаю й пригортаю до сердця кожного з них, бажаю вдачі та молю Бога.
Я не можу вже більше цього тримати, я не можу більше давати настанови перед виїздом новачкам, що треба брати з собою, а що робити на нолі.
"Не йди перший, ніколи коли ви виходите на позицію."
"Бери туди каремат та спальник, бери воду та батончики, цигарки, вологі серветки"
"Ніколи не знімай броню і каску, чуєш? Ніколи!"
"Не бери ліхтар, не можна, там тільки екран телефона"
"Є час копай, копай, копай"
"Бери у кормани россипуху набоїв до автомата, можешь меньше їжі взять, БК бери по максимуму"
Чи запам'ятав він у горячці збору, котрий як завжди 20 хвилин? Я не знаю, я маю надію хоч щось запам'ятав.
А тоді через деякий час , чуєш новини.
"Кент" 200, шо блять? Кент!!!???? Та він же мабуть був самий підготовлений.
А сколкам арти похуй!!!
Там немає різниці чи ти командос чи зелений з учебки...
І так постійно, постіна біль утрати.
Я постійно згадую смерть свого другого пілота, свого друга, коли я була в аеро розвідці. Нас тоді кинули як піхоту.
Це був єдиний мій друг в армії, ми разом жили в окопі в лісу у лютому місяці 2023 року, жопа к жопі, спали на лютому морозі.
Їли, шуткували, ділилися, ходили в самохід в село в магазин, за цукерками енергетіками, ковбасою, заготавлювали дрова для вогнища, щоб не замерзнути.
А тоді ком. роти кинув нас на Кремінну у піхоту, Сашка так й не вийшов звідти, монка відірвала йому ноги, він загинув за 5 хвилин, він був метрах в 500 від нас, ми не встигли добігти, там хтось вже наложив турнікета на одну ногу, на другій не було, значить не встигли...
Я назавжди запам'ятаю цю дату 15 лютого 2023 року, о 10й годині.
А потім під жєсточайшим мінометним обстрілом ми в чотирьох виносили його тіло три километри до точки евакуації.
Я кричала зі сльозами "Сашка сука як ти міг!!!??? Як ти сука так міг!!!???" Я не могла повірити, що його вже нема, я плакала всю дорогу в тил.
