Ветерани, нерви, агрессія...
Через деякий час одна дитина почала сильно стукати каблуком по дсп обшитим в салоні, та був сильний гул, який мені було терпіти просто не виносимо, тому що нагадував прихід міни. Я зачекала приблизно хвилину, я думала що мама зробить зауваження, я помилялась.
Й я не знаю що в мене в середені перемкнуло, я повернула голову та сказала "Не нужно стучать пожалуйста" Тільки цей голос був зі сталі, сама сталь...
На хвилину вся маршрутка замовкла... Дитина перестала стукати.
При виході з маршрутки я подякувала мамам, на що мені "зміїним" голосом побажали "Хорошего вечера" на що я відповіла, "навзаєм".
Я дуже засмутилась, бо цей спалах агресії з мого боку був не контрольований.
А що далі? Зараз я проходжу період адаптації вже п'ятий місяць. Пігулки за свій кошт, військових психологів у своєму місті поки що не змогла знайти, та головне безкоштовно. Цивільні психологи принаймні ті з котрими я працювала мене просто вибішують (чого не було з тими психотерапевтами котрі працювали зі мною в госпіталях та центрах реабілітації)
Немає політики держави стосовно реабілітації ветеранів, військовослужбовців, інститута ветеранів.
До чого я, в моєму випадку я як кішка просто фиркнула, що буде з агресією хлопців коли вони повернуться? Буде печаль, кров, трагедії. Котрі вже почались, як з ветераном зі 120 бригади ТРО та 3-ма Ф1...
