Тихі сльози ветеранів/ок.

Вчора перед очима пройшли всі ті побратими котрі пішли "на щиті" Потім згадала коли з кожним з них, чи сиділи за спільним столом, чи пили каву, чи виходили на перекури та вели бесіди про життя, плани після війни...

Сльози полилися струменем... Чому я плакала, може мені було жаль себе, чи може що пішли кращі з кращих, чи було людське життя, були бажання, мрії, плани, сім'ї усвідомлення того що їх життя та все це зруйновано на завжди...

Кажуть "герої не вмирають" Я ненавиджу цей вислів!! Ніколи не кажіть так! Вмирають, та кожного дня! Скажіть "герої не вмирають" вдові, чи дітям загиблого героя! Брати, сестри, батьки, матері, дідусі...

Коли я була на фронті, сліз майже не було, була пустота, й майже ні краплі сліз. Але коли ти звільняєшся в запас, то серед домашніх стін, грім війни становиться гучніше, та з'являється водоспад зі спогадів та сліз...