Серебрянський ліс: день, коли я мала загинути.
Увечері ми вирушили на бойовий рейд у Серебрянський ліс. Коли їхали в бронетранспортері, обличчя побратимів були сірими. Усі розуміли, куди ми їдемо, і що для кожного ця поїздка може стати останньою.
Чому саме цей напрямок викликав такий страх?
Тому що інтенсивність вогню там була надзвичайною. На той момент ця ділянка фронту поступалася за напруженням лише Бахмуту.
Я не буду приховувати — мені було страшно.
Коли ти їдеш у бронемашині, ти не бачиш дороги, але точно знаєш, куди тебе везуть. І від цього стає ще важче.
На точку висадки ми прибули вже в сутінках. Побудувалися в бойові порядки, і провідник повів нас лісом до переднього краю. Потрібно було пройти приблизно 4,5 кілометри.
Ми йшли близько двох годин у темряві. Світив місяць. Йти було важко: пересічена місцевість, на собі — боєкомплект, вода, провізія, лопати.
Коли дісталися позиції, всі були виснажені. Але це був лише початок.
На передньому краї кожні дві години чергували троє бійців із тепловізором. Ворог знаходився приблизно за 150 метрів. Кожні п’ять хвилин потрібно було висовуватися й перевіряти, чи не почався штурм.
Це було смертельно небезпечно.
Кожного разу, коли ти піднімаєш голову — тебе може зняти снайпер.
На позиції був невеликий бліндаж, розрахований максимум на п’ятьох. Нас було десятеро. Спали по черзі, лежачи на боці, підібгавши ноги.
Весняний нічний ліс. Холод і волога пронизують до кісток.
Щоб зігрітися, я копала окоп. Десять хвилин роботи лопатою давали тепло. Потім знову — на передній край, до тепловізора. Кожні п’ять хвилин — перевірка.
Близько восьмої ранку почався щільний артилерійський обстріл. По нам працювали танк і 120-мм міномет. Снаряди й міни падали настільки близько, що перекриття бліндажа підстрибувало.
Настав час зміни. Але побратими не могли повернутися — танк бив дуже точно.
Зрештою вони доповзли назад із фразою:
— Та ну їх… давайте хтось інший.
Настала моя черга.
Я швидко рухалася окопом на передній край. Над позицією висів ворожий дрон. Ми виходили на зв’язок із командиром і просили хоч якось приглушити танк.
Відповідь була одна:
— Спостерігайте.
Ми зрозуміли — немає чим відповідати.
Танк — найстрашніше на фронті.
Міну чи снаряд артилерії ти чуєш — є кілька секунд на реакцію.
Танковий постріл ти не чуєш. Спочатку — вибух. Потім — звук пострілу.
Нас просто розстрілювали.
Я почула вибух за спиною. Встигла обернутися.
Снаряд влучив у сосну приблизно за п’ять метрів. Спалах. Дим. Ударна хвиля.
Мене відкинуло, як ляльку.
Я втратила свідомість.
Не знаю, скільки часу я була без тями.
Коли прийшла до себе — не відчувала лівої ноги. Не розбираючись, наклала турнікет. Перевернулася й поповзла до бліндажа.
Поранення виявилося не критичним — сильний удар уламка. Нога просто оніміла.
Ще одного побратима поранило в спину — уламок зайшов під бронежилет.
Я сиділа в бліндажі, контужена, і мене рвало.
Для нас викликали евакуацію.
До точки евакуації нас виводили під мінометним обстрілом. Але мені вже було байдуже.
На місці медик забрав у мене зброю. Так треба — після контузії людина може втратити контроль.
Почалася евакуація.
З того рейду повернулося 15 із 30.
Щороку 5 березня я тихо відзначаю свій другий день народження.
Той снаряд мав розірвати мене на шматки.
Але я вижила.
