Один із моїх найважчих рейдів, серебрянський ліс...

Це був лютий 2023 року. Ми зі своїм взводом виїжджали на позиції в Серебрянський ліс під Кремінною.

Щойно ми прибули на точку висадки, по нас уже почали працювати артилерією. Багато хто з побратимів не взяв із собою ні їжі, ні води. Від точки висадки до переднього краю було приблизно три кілометри.

Ми рухалися один за одним на дистанції близько десяти метрів, йшли слід у слід — уся територія була щільно замінована, розтяжки були всюди.

Ближче до ночі ми зайняли позицію і почали бойове чергування. Кожні дві години двоє бійців виходили на передній край, щоб у разі штурму вчасно попередити інших.

Артилерійський обстріл не припинявся ні на хвилину. Ми навіть рахували — по нашій позиції прилітало приблизно 270 снарядів за годину.

Поки двоє були на передньому краї, інші сиділи в бліндажі. Це була звичайна яма, накрита колодами. У разі прямого влучання шансів вижити не було.

Їжа і вода швидко закінчилися — майже ніхто не взяв їх із собою. Це був лютий, було дуже холодно. Розводити вогонь було заборонено. Нам не було чим зігрітися.

Командира нашого взводу контузило. Його потрібно було вивести на точку евакуації. Ніхто не погоджувався — обстріл був занадто сильний. Я погодилася.

Так само ніхто не хотів іти за провізією. На зворотному шляху, коли я довела командира до точки евакуації, я взяла ще мішок із продуктами — щоб нагодувати всіх на позиції.

Коли я дійшла приблизно до середини шляху, вже зайшло сонце. Я втратила орієнтири. Не знала, куди йти. Обстріл лише посилювався. Я розуміла: якщо зупинюся — загину.

Я знайшла дорогу назад. З Божою допомогою.

У моєму взводі був мій друг — Олександр. Ми разом несли чергування на передньому краї. Його дружина мала народити приблизно за десять днів.

Одного дня в сусідній бліндаж, за десять метрів від нас, прилетіла міна. Там було п’ятеро людей — усі загинули.

Те, що ми побачили, коли витягали їх…

вони були без частин голови, рук, половини тіла.

Один із них ще був живий. Його сильно посікло уламками. Він стік кров’ю і помер.

Після цього, коли ми з Олександром стояли на передньому краї, його трясло від страху. Він казав мені:

— Я хочу вижити, щоб побачити свою дитину. Я боюся померти і не побачити її.

Я заспокоювала його. Казала, що ми виберемося.

Наступного дня нас мала змінити інша бригада, але вони сильно запізнилися. Нам довелося виходити під потужним артилерійським обстрілом на точку евакуації.

Перед виходом хтось мав піти на точку висадки, щоб завести нову бригаду на наші позиції.

Пішов Олександр.

Коли він повертався з іншими бійцями, він порушив головне правило війни:

дорогою, якою ти прийшов — тією ж дорогою маєш повернутися.

Він підірвався на міні МОН-50. Йому відірвало ноги. Він помер за п’ять хвилин.

Я хотіла закрити йому очі.

Але вони не закривалися.

Коли нова бригада зайняла позиції, ми почали вихід. Я разом із іншими бійцями виносила тіло Олександра.

У тому рейді ми втратили сімох. Вони були мертві.

Коли ми несли його, над нами висів ворожий дрон і коригував артилерію. Міни лягали за десять метрів від нас. Вибуховою хвилею нас кидало на землю.

І так усі три кілометри.

Ми падали, вставали, бігли з тілом.

Знову падали.

Знову вставали.

Знову бігли.

Коли ми дісталися точки евакуації, ми завантажили його тіло в санітарну машину. Більше я його не бачила.

Я знаю, де він похований.

Але я не можу змусити себе поїхати на його могилу.

Я пообіцяла йому, що ми вийдемо живими.

І що він побачить свою дитину.

Я збрехала.

Після цього ми чекали бронетранспортер для евакуації. Я сиділа в окопі і плакала так, як ніколи в житті.

Коли бронемашина приїхала, не всі ще встигли дійти до точки. Почався артилерійський обстріл.

Ми не поїхали.

Ми чекали.

Міни рвалися поруч із бронею. Але ми чекали своїх.

Коли зібралися всі — ми почали евакуацію.